28.09.2015
Після проголошення незалежності України (1991 р.) Термінологічна комісія з природничих наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, опираючись на фонетично-графічні традиції української мови та інших слов’янських мов, опрацювала двосторонню систему автоматичної транслітерації, створену на підставі фонетики. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 1995 року № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України […]» змінено спосіб транслітерації, яка застосовувалась у СРСР. Після цього з незначними змінами транслітеровано імена та прізвища відповідно до Постанови № 9 Української комісії з питань правничої термінології (Протокол № 2), затвердженої Міністром юстиції України, яка запроваджувала нову «нормативну таблицю» для відтворення українських власних назв у законах та офіційних документах (де було використано правила англійської мови).
В свою чергу, у 2007 р. видано нову Постанову Кабінету Міністрів України від 26 червня 2007 року № 858 «Про технічний опис та зразок бланка паспорта громадянина України», обов’язкову для використання посадовими особами (хоч досить часто дана Постанова не використовувалась на практиці) під час заповнення паспортів для виїзду за кордон. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 2010 року № 55 – 2010 «Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею», яка є чинною до сьогодні, вкотре змінено таблицю транслітерації українського алфавіту латиницею.
На даний момент в Україні використовується декілька різних стандартів транслітерації. До них слід, серед багатьох інших, додати «науковий» стандарт (т. зв. традиційний) та стандарти ISO/R 9:1968 і ISO 9:1995 (ГОСТ 7.79 A), а також ГОСТ 7.79-2000 Б, ALA-LC, вже згаданий раніше GBN/PCGN (1965) і транслітерації «англійську» чи «німецьку» або «французьку»[1].
Беручи до уваги вищезазначені обставини, від часів Радянського Союзу до сьогоднішнього дня у закордонних паспортах, офіційних документах громадян України, а також у перекладах, зроблених на підставі українських документів (написаних частково російською мовою, а частково українською) застосовувались різні варіанти транслітерації імен та прізвищ. Навіть одна і та сама особа може мати декілька різних записів свого імені та прізвища. Разом з тим, члени однієї родини (наприклад чоловік та дружина, брати та сестри) мають по-різному записані прізвища. Це призводить до проблемної невизначеності в міжнародному спілкуванні або, навіть, проблем під час перетину кордону (наприклад з дитиною).
[1] Дивитися: http://translit.kh.ua/
